Павло Андрійович народився на Чернігівщині. У 1820 р. закінчив чернігівську духовну семінарію і вступив до Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії. З 1923 р. – прозектор зоотомії. Через рік закінчив академію і став лікарем, тоді ж призначений ординатором Санкт-Петербурзького воєнно-сухопутного госпіталю і помічником прозектора анатомії. З 1929 р. – прозектор, у 1830 р. – головний хірург армії, що діяла у Польщі. У 32 роки отримав звання медика-хірурга, який займав посаду ад’юнкт-професора анатомії.

Згодом молодому лікарю присвоєно звання доктора медицини і хірургії в медико-хірургічній академії, де він читав патологічну та теоретичну хірургію. З 1849 р. Павло Андрійович – заслужений професор. З 1858 р. – лейб-хірург Височайшого двору і одночасно консультант-оператор Обухівської, св. Марії-Магдалини та Петропавлівської лікарень у Санкт-Петербурзі. Виїздив на стажування за кордон.

У 1867—1869 рр. – начальник академії. Був редактором «Военно-медицинского журнала», головою Товариства російських лікарів у Петербурзі, одним із засновників Товариства піклування про хворих і поранених воїнів (згодом — Російське товариство Червоного Хреста).

П. А. Наранович – автор близько 30 фундаментальних наукових праць, присвячених питанням анатомії, хірургії, військово-санітарній справі. Серед них найвідоміші: «Хроническое воспаление сердца» (1823), «О действии рвоты на сотрясение сердца» (1840), «Анатомический разбор аневризмы восходящей аорты, лопнувшей в правый желудочек сердца» (1842), «О радикальном лечении грыж», «Саркома на голове, вылеченная операцией» , «Перевязка плечевой артерии в локтевом сгибе» (усі — 1843), «О болезнях костей» (1845—1846), «Анестезия парами серного эфира при хирургических операциях» (1847), «О лечении холодных нарывов» (1856—1857), «О новом способе хирургической операции без кровотечения» та ін.