130 років від дня народження головного лікаря Бобровицької районної лікарні (1946-1957), лікаря акушера-гінеколога вищої кваліфікаційної категорії.

Станіслав Людвігович Змачинський народився в Слуцькому повіті Мінської області (Білорусь). Лікар-легенда, лікар-унікум, лікар, котрий прожив 105 років. А в 100 продовжував посильно надавати допомогу населенню як лікар-гомеопат – закарбував своє ім’я на віки в історію медицини Чернігівщини, зокрема Бобровицького краю. Він рівноцінно належить до когорти відомих постатей світової медицини – Федора Углова, Миколи Амосова, Володимира Нєговського.

Ніщо не передбачало такої долі. Хлопчик ріс слабким і часто хворів. Не минули його й сухоти (туберкульоз), що були розповсюджені серед населення царської Росії, які не оминали ні заможного мешканця, ні знедоленого. Почувши вирок земського лікаря, хлопець, узявши торбинку з хлібиною та цибулиною, вирішив померти у лісі, щоб не завдавати клопоту батькам. У хвойному бору він харчувався лише дарами лісу й, блукаючи, чекав смерті. А вийшло навпаки; коли він повернувся додому, односельці його не впізнали. Хвороба відступила.

Ще до революції юнак закінчив Київську фельдшерську школу і трудову діяльність розпочав у 1909 році на посаді фельдшера Слуцької повітової лікарні. Вже після Жовтневої революції, 1936 року, закінчив Харківський медичний інститут. І з 1937 року він на Чернігівщині. Став завідувачем Яблунівської медичної амбулаторії Прилуцького району.

Під час війни залишився на окупованій території і виконував обов’язки головного лікаря підпільного шпиталю. Поранених, яких залишали радянські війська, що відступали, розміщував по хатах селян. І вони видавали їх за своїх хворих родичів. Ліків майже не було, зцілював травами: допомагали знання, отримані ще в дитинстві. Оцінкою його роботи в роки війни стала медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війни 1941–1945 р. р.» 1946 року Станіслава Людвіговича призначено на посаду головного лікаря Бобровицької центральної районної лікарні, яку він разом із колективом медичних працівників облаштовував у зруйнованих приміщеннях цукрозаводу. Доводилось і лікувати й будувати водночас. На цій посаді перебував до 1957 року, надалі продовжував працювати на посаді районного акушера-гінеколога, терапевта, невропатолога лікарні аж до 1973 року, коли він розміняв дев’ятий десяток років.

73-річному Станіславу Людвіговичу лікарі винесли смертельний вирок – рак гайморової пазухи. Як людина справжньої сили духу, вирішив не здаватися, лікуватися, використовуючи можливості «матінки» природи. І хвороба знову відступила. Краплі Змачинського для лікування гаймориту використовують і нині.

Його праця відзначена численними грамотами, відзнаками, Але сам він не любив розповідати про себе, вважаючи, що саме життя стане суддею його долі. Так воно і сталося. Станіслав Змачинський увійшов у історію медицини як лікар-переможець усіх фатальних випадків у його долі. Це людина, якій довелося пережити двох російських царів, шість генеральних секретарів колишнього Союзу, котра сама переборола у 13 років туберкульоз, а у 73 роки – рак і прожила славетно 105 літ.

Лікар-меценат, за життя якого при активній матеріальній допомозі збудовано Бобровицький історикокраєзнавчий музей, де екскурсії завжди розпочинаються мудрим зверненням Станіслава Людвіговича Змачинського: «Дорогий друже! Зупинись перед історією, вклонися їй. Корінням сильні дерева, люди – пам’яттю, народи – історією».