У далекому минулому він партизан-підпільник, боєць Червоної Армії, потім – студент медичного вишу, ортопед-травматолог вищої категорії, головний травматолог Чернігівщини, популяризатор здорового способу життя, кандидат медичних наук, заслужений винахідник СРСР. І це все – про одну людину - чернігівця Івана Івановича Хижка, якому нещодавно виповнилося 90 років.

Власне, саме така поважна дата у його насиченому подіями житті і стала приводом до інтерв’ю із цією непересічною особистістю. Зустрілися ми з Іваном Івановичем у його просторій квартирі майже у центрі міста, в якій, до речі, він сам підтримує порядок і чистоту, куховарить, пере білизну. А ще – не полишає працювати над науковими дослідженнями і винаходами. Наприклад, дуже пишається тим, що незабаром з друку вийде його чергова монографія, присвячена оперативному лікуванню колінних суглобів.

Перше, про що я запитав колишнього лікаря – яким був його шлях до медицини. Виявляється, все почалося тоді, коли наша країна опинилася під фашистською окупацією.

« Перед війною я закінчив 10 класів, - згадує Іван Іванович - Ми всім класом поїхали у райцентр сфотографуватися на пам’ять. Приїхали у Чуднів Житомирської області, сфотографувалися. І тут же рупор на стовпі, Молотов звертається до людей. Війна! Відверто кажучи – налякався і дуже. Я покинув все – і додому, 10 кілометрів треба було пішки пройти. А у селі наш голова колгоспу каже - німці коли прийдуть, комсомольців усіх перестріляють. А ми тоді всі спритні були і вирішили піти у підпілля. У селі Крута була типографія, я туди ходив і брав листівки, прокламації з закликом боротися проти фашистів і приносив у село. Одного разу зустрівся з угорським патрулем, думав , все, кінець, бо в мене при собі оті газети і листівки були. На щастя, не обшукували. Лише їхній унтер-офіцер дуже сильно вдарив мене в обличчя, аж юшка потекла! «Ну,думаю, я тобі «віддячу». І така нагода сталася - я, працюючи на залізниці, зробив вигляд, що подружився із угорцями, вони інколи мене до столу запрошували, часто пригощали. Один з них, Шандор, навіть пропонував потурбуватися, щоб мене до них у військо взяли. Якось я з хлопцями – партизанами із загону імені Кутузова – обрали момент – і … «розрахувалися» із кількома окупантами.

Коли працював на залізниці, продовжував зв’язки із партизанами – підривали потяги з німецькою та угорською технікою. Ой, багато можу розповідати про те, як треба підривати їх, ознайомився дуже досконало із цією «технологією». Багато чого потім було! Вступив до лав Червоної Армії, був сержантом. Якось попали під мінометний вогонь, ледве залишилися у живих. Колись почали падати міни, осколок міни моєму землякові Якову наче ножем розрізав живіт. Нас було шестеро земляків і ми пообіцяли друг другу - щоб не було, якщо ти живий - поможи своїм. Яша каже – «Ваня, не кидай мене!». Оце, коли я закінчив війну, подумав, яка ж все-таки людина благодатна, коли ти їй допоможеш! І мені захотілося бути доктором…»

Отже, після закінчення Великої Вітчизняної війни Іван Хижко навчається спочатку у Львівському, а потім у Київському медичних інститутах. Згодом працював на Луганщині і Донеччині, де і почав робити перші кроки як лікар-травматолог. Іван Хижко ніколи не боявся братися за складні операції, бо все життя вчився – у своїх колег – хірургів. А потім і у досвідчених професорів на курсах удосконалення. По приїзді на Чернігівщину він виконує надскладні операції, у результаті яких повернув до нормального життя не одну сотню пацієнтів. Тому Іванові Хижку і запропонували посаду головного ортопеда області.

« Зрозумійте, хвалитися не хочу, але що правда-то правда – розповідає Іван Іванович - відомий лікар-травматолог Ілізаров, який зробив справжній прорив у травматології і ортопедії, якось одному зі своїх пацієнтів з Чернігівщини сказав – «А чого ви приїхали лікуватися до мене? У вас у Чернігові є Хижко». Приємно мені таке було почути».

У той же час лікар Хижко, замислившись над проблемами лікування захворювань хребта, захищає дисертацію на тему « Остеосинтез вільними та натягнутими спицями ( клініко-експериментальне дослідження)» і отримує звання кандидата медичних наук. Втім, на цьому не зупиняється – його раціоналізаторські винаходи стосовно активного розтягнення хребта мали успіх і підтвердження у найвищих наукових інстанціях колишнього СРСР. 20 авторських свідоцтв і понад сотня раціоналізаторських розробок – такий підсумок допитливого розуму і невичерпної енергії Івана Хижка. Лікар і зараз продовжує наукову діяльність, маючи намір залишити свої напрацювання людям, щиро бажаючи їм здоров’я. Свій неоціненний досвід по лікуванню не тільки травм, а і внутрішніх хвороб він систематизував у роботі « Лікування остеохондрозу хребта, ендартеріїту, трофічних виразок», яка вже стає в нагоді лікарям – практикам.

- Іване Івановичу, ви свого першого пацієнта пам’ятаєте?

«У нас, коли ми були студентами, було правило – хтось повинен був брати участь в операції. Чомусь коли проводилися операції, постійно мене брали асистентом. Онук композитора Вірьовки – хірург – постійно брав мене на операції, казав, що руки в мене – не граблі. Згадати саме першого пацієнта зараз не можу, адже їх стільки в мене було! Але точно можу сказати і цим пишаюся – жодний з моїх пацієнтів не став інвалідом. Багато спочатку асистував , потім багато працював самостійно. Розумієте, хірург повинен постійно вчитися і вдосконалюватися. Вважаю, що в мене це вийшло. .

- У вас є багато наукових розробок, розкажіть про них.

«Інфарктів багато зараз, інсультів, ендартеріїтів. Я написав роботу «Воздух, выдыхаемый – лечебный», у якій довів – певна концентрація в організмі вуглекислого газу впливає на нього позитивно – розширюються альвеоли, покращується тонус судин. У своїй практиці часто застосовував введення кисню під шкіру, що давало можливість відновити кровообіг у кінцівках і людина оживала на очах! Шкода, що цю методику не застосовують теперішні лікарі. Відверто кажучи – зауважує Іван Іванович - може ви цього не надрукуєте. Але я вкрай не задоволений теперішнім ставленням лікарів до пацієнтів. Вони дуже і дуже люблять гроші! Не таким повинен бути лікар! Я, коли працював у Сєверодонецьку, так ми всім відділенням раділи перемогам наших хірургів, разом співчували один одному. А зараз… може часи диктують по-іншому? Не знаю, але лікар тоді лікар, коли пацієнт для нього – понад усе. Це по-перше. А по-друге – лікар повинен вчитися. Я, наприклад, розробив і застосовував методику збереження кісток і суглобів, не вдаючись до травмуючи розрізів. Думаєте, хтось цим зацікавився у нас? Ні! А ця методика отримала багато схвальних відгуків у найвищих наукових медичних колах інших країн.

- Іване Івановичу, ви – людина доволі поважного віку. Що вам допомагає зберігати ясність розуму, оптимізм?

« Тепер в медицині популяризується фізкультура, зарядка. А я завжди шукав те, за рахунок чого людина живе. Я із 4-го класу вже косив з косарями, постійно був у роботі. Ні, я не бігав ранком, раніше навіть курив, іноді не спав протягом кількох діб. Але коли у людини є мета і він усвідомлює, для чого живе – тоді вона буде жити довго. Я і зараз роблю все собі сам, успішно себе обслуговую, купую продукти харчування, прибираю у хаті. І не очікую ані від кого допомоги. Із задоволенням приймаю гостей, своїх рідних, близьких . На жаль. У сучасній комп’ютерній техніці не дуже розбираюся. Але прийде онук – допоможе».

- А чого б ви побажали сучасним лікарям?

«Будьте людьми!»