Відоме прислів’я «Якщо людина талановита, то вона талановита в усьому» точно характеризує яскраву постать Степана Носа, життя якого припало на роки позаминулого сторіччя.

Народившись у родині дрібних панів с. Понори Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині Талалаївський район Чернігівської області), Степан Ніс продовжив рід козаків-запорожців. В ті часи грамоті навчали переважно священослужителі. Одержавши «ази» грамоти у місцевого дяка, Степан відчуває, що цього для нього замало і їде для подальшого навчання до Полтавської гімназії. Але його кипуча натура і на цьому не зупиняється. По-справжньому бурхливе студентське життя починається у Києві, де він опановував в столичному університеті не тільки медицину, але й вивчав українську історію, записував народні пісні, перекази. діалекти, згуртувавши навколо себе так звану «Носівську партію». Він і сам чудово співав та грав на скрипці та бандурі.

Першими кроками на медичній ниві була робота в шпиталях Ростова-на-Дону, Таганрогу під час Кримської війни. Потім Степан Данилович повертається на батьківщину і обіймає посаду члена-оператора Чернігівської лікарської управи. В той час в древньому місці мешкали такі визначні діячі як Леонід Глібов, Опанас Маркович, Олександр Лазаревський. Кипуча, життєрадісна натура Носа об’єднала навколо себе гурт друзів-однодумців, квартира якого стала для багатьох рідним домом і отримала назву «куреня». Вони відновлювали народні звичаї, національну культуру українського народу. Степан завжди ходив в українській вишиваній сорочці, шароварах, носив довгі запорізькі вуса. Панів називав «штучними» людьми, а простих людей величав «спеціалістами» землеробства. Крім того, на добровільні внески купувалися кращі книги, які привозили з Москви та Києва. Це зібрання стало згодом основою громадської бібліотеки (нині обласна універсальна наукова бібліотека ім. В.Г. Короленка). Степан Ніс і сам починає друкувати етнографічні матеріали на сторінках «Черниговских губернских ведомостей», часописа «Основа» та інших видань.

Ганебний Валуєвський циркуляр про заборону друкування духовної та популярної літератури українською мовою, який був виданий 18 липня 1863 року, гострою біллю відізвався в серцях прихильників рідної мови. Степан Ніс на знак протесту допомагає землякам пропагувати і розповсюджувати нелегальну література на захист українців, за що поплатився 8 роками ув’язнення. Своєю діяльністю Степан Ніс викликав неприязнь з боку губернатора Голіцина та начальника губернської управи полковника Шульговського. Вони зфабрикували причетність Носа до діяльності в революційної організації «Земля і воля» в зв’язку з тим, що в нього одного разу квартирував його родич, москвич - член цієї організації Іван Андрущенко. І хоча Петербургзька слідча комісія дійшла до висновку, що він не причетний до діяльності революційної організації, але місцева влада добилася висилки Степана Даниловача за межі Чернігівської губернії. В Чернігівському державному обласному архіві зберігається оригінал доповідної записки Чернігівському губернатору, яка написана гострою, дотепною, пересипаною гумором мовою, де він доводить свою непричетність до руху народовольців. Але, не зважаючи ні на що, його заслали спочатку на рік у Петропавловську фортецю, а потім на сім років у м. Білозерськ Новгородської губ. Тюремні стіни не змогли загасити його любов до простих людей і він «находил необходимое, чтобы устранить болезнь», полегшити страждання народу. Після в’зниці він ще 15 років працюватиме в лікарнях Вітебської та Ярославської губернії, куди його запрошували як талановитого лікаря. Його навіть запросили працювати в Болгарію околійним лікарем, де його ледве не загубила банда розбишак. А трапилося це так.

Поселившись в болгарському селі, Степан зайнявся своєю улюбленою справою – вивченням болгарської мови, культури, збиранням лікарських рослин. Під час однієї з мандрівок він зіткнувся з бандитами, які розмахуючи шаблями, ножами, відібрали у нього гаманець, документи, сир, фрукти і почали вже відкорковувати великий бутиль з отрутою, думаючи, що там знаходиться звеселяючий напій. Тоді Ніс не витримав і закричав: «Ой не можна того пити, то ж смерть ваша!». А у відповідь почув тільки регіт. Тоді Степан підскочив до розбійників і з усієї сили вдарив ногою по бутилі. Розлючені грабіжники вирішили вчинити йому самосуд, але вперед вийшов атаман і почав говорити на незрозумілій мові, прикладаючи руки до горла. Відчувши, що через мить в його житті буде поставлена крапка, Степан рішуче підіймає руку і, окинувши проникливим поглядом присутніх, просить перед смертю помолитися. Розбишаки схвально закивали головами, а приречений підхопив свою бандуру, став на великий камінь над прірвою і рішуче вдарив по струнам:

Прощаючись з небом і землею, Степан обвів поглядом навколишні чужі гори і долини, а потім на мить зупинився, глянувши на злодіїв. Перед ним постала неочікувана картина. Прониклива, прощальна пісня так зачепила серця людей, які стали в своєму житті на хибний шлях, забувши про все святе, що вони стояли похнюплені, безпорадні. Дехто витирав сльози. В цю хвилину кожен із них згадав власний дім, свою батьківщину… І раптом сталося щось непередбачене. Бандити повернули всі його речі і випроводили в дорогу.

У 1886 році Степан Ніс повернувся до Чернігова.

Степан Ніс залишив нам значну спадщину. Він автор перших медичних книжок українською мовою. Найпопулярнішими були: « Про хвороби й як їм занемогти», «Ліки своєнародні, з домашнього обиходу і в картинах життя», «У всякого народа своя природа», «О растении багун, считающимся местным населением целебным». В книзі «Наїдки або новаторство українське» описані ним 112 народних страв і напоїв.

Народний лікар написав ряд праць наукового характеру про народні методи лікування горицвітом, яким користувалися ще в ХVII-ХVIIІ ст. при лікуванні серцевих та ниркових захворювань. Він також автор оповідань – побутових замальовок з життя селян-кріпаків, козаків: «Хуртовина», «Шворин рід», «Про Конотіп», «Запорожець Абиух» та ін.

Останні роки життя прожив в Городні. Там же помер. Могила Носа збережена до наших днів. Одна із вулиць Городні носить його ім’я.