Майбутній хірург народився в старовинному мальовничому, козацькому селі Льгів, що в десяти кілометрах від Чернігова, в сім’ї кравця. Саме батько передав Віктору любов до праці. Своїми мозолистими руками він сколотив кріпке господарство, працюючи по 16-18 годин на добу. Але під час колективізації було відібрано все, навіть банки з консервацією повитягували з погребу.

Віктор Петрович згадує, що під час голодомору шукав з сестрою гнилу картоплю та просили милостиню серед людей. З дев’яти років Віктор пасе корів, а з дванадцяти працює в полі - підгортає картоплю, збирає колоски, сіно, яблуки, груші, малину, смородину, вирощує квіти. Особливо запам’ятався підлітку день, коли батько подарував йому два вулики з бджолами, про яких він мріяв давно. Захоплення трудівницями-бджолами залишилось у нього на все життя.

В школі навчався на відмінно. Ще любив ходити за вісім кілометрів в районну бібліотеку за художніми книгами, а також цікавими виданнями з астрономії, фізики, історії.

Велика Вітчизняна війна непрошеною гостею ввірвалась в життя 16-річного юнака. 1944 року його з друзями направляють в 102-й навчальний Чернігівський полк – школу молодших командирів. В серпні 1944 року терміново направляють на 1-й Український фронт. Потім був 2-й Білоруський, де проходили безкінечні виснажливі бої недалеко від Варшави. По дорозі часто зустрічались братські могили з іменами загиблих земляків. Віктор Андрійович війну згадував як дійсне пекло, де горіли не тільки люди, машини, будинки, а горіла навіть земля. Війну закінчив 20-річним хлопцем на березі Балтійського моря. За мужність і відвагу молодий піхотинець привіз додому дві медалі «За відвагу». Пізніше його знайшла ще одна нагорода – орден «За мужність».

За плечима залишилась війна, тривога, біль, а спереду у Віктора Брея було ще все життя. Сестра Оля порадила йому вступити до Київського медичного інституту. Час був важким і голодним. По вихідним дням приходилось прибирати розвалини житлових будинків, заводів, фабрик. Руками Віктора Брея посаджено десятки дерев у Гідропарку. Але навчання від цього не страждало. Юнак часто просиджував в анатомічному музеї серед десятків трупів, вивчаючи будову людини. Знаходив також час і для занять в бібліотеках, де не тільки черпав мудрість медичної науки, але й захоплювався історією, мистецтвом, дипломатією. Там же, в медичному інституті, познайомився зі своєю майбутньою дружиною Галею Шевченко і перші свої кроки на медичній ниві вони робили разом в лікарнях Березного, Мени та Стольного Менського району. За п’ять років роботи без відпустки було зроблено сотні операцій без жодного смертельного випадку. Приходилось працювати з шести ранку й до часу ночі. Люди любили молоде подружжя, а головне – довіряли їм своє здоров’я та життя. Тут же побачили світ їх сини - Володя та Саша.

Талант і організаторські здібності неординарної особистості не могли повністю бути реалізовані на базі невеликої лікарні. 1959-го року по рекомендації обласного хірурга Феодосія Губенка, який весь час називав його «головастим і працелюбним», Віктора Брея переводять в Чернігів для організації в обласній дитячій лікарні хірургічного відділення – одного з перших в колишньому Радянському Союзі. Тут перед ним розкрилося широке поле діяльності: навчання персоналу лікарні, доповіді на наукових семінарах та конференціях, удосконалення техніки оперативних втручань в дитячий організм, консультації в 26-ти районних лікарнях, публікація наукових статей у фахових журналах.

Віктор Брей був напористим, цілеспрямованим і дуже вимогливим не тільки до себе, але й до персоналу. Весь колектив працював напружено і відповідально. Від медсестер він вимагав, щоб вони через кожні 10-15 хвилин заходили в палату до тяжкохворої дитини. Сам міг з’явитися в відділенні в будь-яку годину доби, а також вимагав щоб його викликали до хворого в будь-який час дня чи ночі. Крім того, за чотирнадцять років він здійснив більше тисячі вильотів в віддалені райони санавіацією за екстреними викликами.

У 1965 році тяжке онкологічне захворювання забрало у Віктора Петровича кохану дружину Галю і осиротило двох синів-підлітків, які, не зважаючи на те, що майже не бачили батька за його безкінечною роботою в лікарні та вдома, крім захоплюючих відпусток-подорожей на Москвичі по пам’ятним та історичним місцям колишнього Союзу, стали достойними людьми. Олександр - відомим мистецтвознавцем, а Володимир – кандидатом хіміко-технологічних наук. Онук Віктор пішов по стопам славетного діда, а внучка Наталя – мистецтвознавець, володіє кількома іноземними мовами. Не даром кажуть, що не треба виховувати дітей, а треба виховувати себе.

1973 року Віктор Петрович виграв конкурс на заміщення посади завідуючого хірургічним відділенням 7-ої київської дитячої лікарні, де також врятував сотні дітей. Взагалі ж за своє життя зробив більше 30 тисяч операцій В Києві його оточувало нове коло друзів, однодумців, колег, з якими не тільки ділився своїм досвідом, алей багато чому навчився у них. Головним своїм учителем по дитячій хірургії вважав київського професора Сітковського Миколу Борисовича. Віктора Брея завжди запрошували на наукові конференції, симпозіуми, семінари.

Робота настільки поглинала Віктора Брея цілком, що підготовленні дві кандидатські дисертації так і на вдалось захистити. Останнє десятиліття свого трудового життя працював експертом медико-експертної комісії. Все життя він ніс на собі ношу чужого горя, а про себе повністю забував. І вже будучи інвалідом І-ої групи після перенесених чотирьох інфарктів та травми, він продовжував трудитися біля вуликів з бджолами та допомагати односельчанам, які як і раніше називали його найдорожчим для нього у світі словом: «Наш доктор!».

У 2008 році Віктора Петровича не стало. Не зважаючи на те, що все життя працював за двох з величезною фізичною та психологічною напругою, він дожив до 83 років. Ніколи не пив і не курив, тому що розумів, що є взірцем для своїх синів, колег, пацієнтів. Його заповняло надмірне почуття боргу перед людьми. Віктор Брей завжди говорив, що в медицині, а особливо в хірургії дрібниць не буває, тому що часто мова йде про життя та смерть.

Сини посмертно видали його автобіографічну книгу спогадів «О том, что в памяти», яка пронизана любов’ю до своєї професії, до своїх рідних, до своєї малої батьківщини - Чернігівщини.