Частина життя видатного кардіохірурга, ученого в галузі медицини, біокібернетики, дійсного члена НАНУ, директора Інституту серцево-судинної хірургії пов’язана з Чернігівським краєм.

Це було під час війни. Миколу Михайловича, не зважаючи на молодість та невеликий досвід лікарської практики, назначають начальником хірургічного відділення польового пересувного госпіталю (ППГ-2266). Дислокація госпіталю на території великого села Хоробичі Городянського району була призначена на 4 листопада 1943 року, коли уже йшло визволення країн Радянського Союзу від фашистських загарбників. На той час через руки Амосова пройшло тисячі поранених. Під госпіталь відвели школу, клуб, сільраду. 16 листопада, перший день роботи, госпіталю Амосов описав у своїй повісті «ППГ-2266»: «Миколе Михайловичу! Привезли…Страшна справа! Чую сильний гул машин, немов йде ескадра літаків…Вся величезна площа заповнена «студебекерами». … В кузові на соломі або просто на залізній підлозі лежали поранені без ковдр, тільки в шинелях, з перев’язаними головами, розрізаними рукавами, штанинами, припорошені снігом, мокрі…»

Миттєво були зайняті всі приготовлені шістсот місць. А потік машин не зменшувався. Було розгорнуто декілька палаток. Три з них – сортувальні. Тобто поранених мили, вдягали чисту білизну, ділили в залежності від стану на різні групи. Найтяжчим допомога надавалась в першу чергу. Спочатку зігрівали і напували чаєм, годували, а потім перев’язували, оперували. На п’ятий день число поранених сягнуло тисячі. Стали розвозити по хатах. Складали на ліжках, підлозі, лавках, печах. Хоробичі перетворилися в суцільний лазарет. Потім цифра перевалила за дві тисячі! Була створена для допомоги медичному персоналу команда з одужуючих. За кожною вулицею закріплялась сестра та санітар. Лікарів було всього п’ять. Хазяйки хат кормили солдат самі. Пекарні не було. Запросили декілька колгоспниць, які славились на селі своїм вмінням випікати хліб. Адже одного хліба в деякі дні з’їдалося до двох тонн. Микола Амосов особливу вдячність висловлює хоробицьким жінкам, які надавали госпіталю неоціниму допомогу. Завдяки восьми колгоспним підводам, на яких цілий день перевозили поранених, відсортовуючи найтяжчих, вдалося врятувати сотні бійців.

Покидаючи Хоробичі, Амосов пише: «Більше восьми тисяч пройшло через госпіталь за цей час. Більше трьох відсотків померло. Навіть страшно назвати цифру смертності… Я можу порахувати, скільки залишиться живими, скільки без ніг… Хто винний?...».

Завдяки роботи краєзнавців пам’ять про ті тяжкі часи воєнного лихоліття і зараз живе. В Хоробичах діє краєзнавчий музей, експонати для якого подарував сам Амосов у 1999 році, коли гостинно і з радістю прийняв у себе вдома жителів села.

Розповідають про ті далекі часи новим поколінням живі учасниці роботи госпіталю – 94-річна Євдокія Кузьмівна Подосинова, 80-річна Надія Михайлівна Павлович, в хаті якої лежало семеро бійців; Ганна Михайлівна Кайдала також виходила у своїй хаті вісьмох поранених, а Уляна Карпівна Тимошенко не тільки випікала для визволителів смачний хліб, а й держала на квартирі одного пораненого, вісім медсестер, двох водіїв. А її донька Паша писала листи від поранених своїм далеким рідним, а також допомагала на кухні. Амосов квартирував з ними по сусідству і часто заходив до них, тому що йому до серця припала медсестра Ліда – майбутня дружина великого хірурга. В Хоробичах Микола Михайлович зустрів своє 30-річчя і саме на чернігівський землі його було нагороджено орденом Червоної зірки.

Головний бібліограф Чернігівської обласної наукової медичної бібліотеки Ірина Іванівна Воронцовська.