Знову весна... І ми часто бачимо на вулицях нашого міс¬та, прикрашеного молодою зеленню і першими весняними квітами ветеранів, які з нагоди найдорожчого для них свята дістали свої численні нагороди і прикололи на святкові піджа¬ки. Вони вдивляються в обличчя нових поколінь, які не знали війни. І в їх очах, звернених у ті далекі вогненні роки, можна прочитати невимовлене питання: «А чи пам'ятають?»

Друга світова війна бушувала 1418 днів і ночей і була найтяжчою і найкривавішою з усіх воєн, які будь-коли довелося пережити нашому народові за свою бага¬товікову історію. Вона обірвала життя 26,5 млн. людей. Цих жертв було б наба¬гато більше, якби не самовіддана робота 200 тис. лікарів та 500 тис. медсестер і санітарів, які часто ціною власного здо¬ров'я і життя повернули 72,3% поране¬них та 90 % хворих солдат і офіцерів пі¬сля лікування до лав армії.

В Україні в роки війни загинув кожен шостий її мешканець. Вона принесла народам колосальні втрати та спустошення.

Страшним ураганом пронеслась во¬на по Чернігівщині, яка дала фронту близько 200 тис. воїнів, які мужньо вою¬вали на всіх фронтах, брали участь у виг¬нанні гітлерівських зайд з нашої землі, штурмували Берлін. Кожен другий заги¬нув на радянсько-німецькому фронті.

Великі випробування випали на до¬лю медичних працівників нашого краю в перший період Великої Вітчизняної вій¬ни. На початок війни не вистачало ме¬дичних сестер. Медпунктам, шпиталям, де вони працювали, часто приходилось переїжджати і працювати під обстрілом ворога. Серед них були не тільки дипло¬мовані медичні працівники, а й робочі, педагоги, студенти, вчорашні школярі.

Багато жінок закінчували курси Чер¬воного Хреста в передвоєнні роки або скорочені курси на початку війни і добро¬вольцями йшли на фронт. З почуттям гу¬манізму і патріотизму медсестри пе¬рев'язували поранених і виносили їх з по¬ля бою, цілодобово стояли біля опера-ційного столу, доглядали за хворими і тяжкопораненими в шпитальних палатах, проводили заходи по попередженню ін¬фекційних захворювань. А в тяжку хвили¬ну вони брали в руки зброю і захищали поранених, не шкодуючи свого власного життя.

Історія Чернігівщини назавжди золо¬тими літерами вписала імена медичних працівників, які під шквальним вогнем ворога, ризикуючи життям, а часто і жер¬твуючи ним, розшукували поранених во¬їнів, надавали їм медичну допомогу, ви¬носили з поля бою…

Серед них - лікарі - Іван Губар, Іван Черняк, А.С Перцовський, Андрій Солом¬ко (пізніше - головний хірург області), Яків Атласов, Андрій Білик, Федір Сидорук (після війни- головний лікар Козелецької районної лікарні), Михайло Алещенко, Василь Хоменко, Віктор Молча-нов, Віктор Брей, Василь Білий, Клавдія Маслєннікова (після війни - головний лі¬кар дитячої лікарні), Павло Чабанюк (на¬городжений орденом Слави), Іван Хижко, Ілля Сизий, Іван Марков (потім - го¬ловний паталогоанатом області), Борис Лопушан, Оксана Хребтатій ( 17-ти річною дівчиною пішла на фронт, заверши¬ла військовий шлях у Постдамі; потім протягом 30-ти років очолювала обласну стоматполіклініку), Фаїна Перельройзен; фельдшери - Тетяна Стасюк, Павло Єресько, Прокіп Базікало (очолював са¬нітарний взвод на Сталінградському фронті); медсестри - Марія Мостова, На¬талка Власенко, М.І. Збанацька та багато-багато інших.

В Чернігівській області уже з перших днів війни в лави військових медиків вли¬лись кращі сили цивільної охорони здо¬ров'я. В червні 1941 року на базі лікарень м. Чернігова було сформовано сорту¬вальний шпиталь, який прийняв за час війни 217 тис. поранених. Шпиталь був багатопрофільним. В ньому було зро¬блено біля 40 тис. серйозних оператив¬них втручань, із них 15 тис. найтяжчих ви¬конав провідний хірург Петро Павлович Киян - відомий чернігівський ортопед-травматолог та інші молоді лікарі, які пройшли «Киянові університети». Киян знаходив час і для дослідницької діяль¬ності: він запропонував нові методи об¬робки ран, лікування складних уражень суглобів з мінімальним числом ампута¬цій, успішне протиборство з газовою ін¬фекцією.

Розроблена їм схема організації хірургічної внутрішньошпітальної допомо¬ги фронтового евакошпиталю і зараз експонується в воєнно-медичному музеї С.-Петербурга. Не випадково по¬казник летальності - 0,3% був найнижчий серед ідентичних установ.

Членом шпитальної ради Наркомздоров'я України був Губенко Феодосій Васіянович - до війни директор Щорської ( на Чернігівщині ) школи медсестер, а згодом головний хірург області, заслу¬жений лікар України.

Яскраву сторінку у літопис війни вписали медичні працівники України - учасники партизанського руху. Вони ви¬конали понад 10 тисяч хірургічних опера¬цій, надали медичну допомогу чверть мі¬льйона населення партизанських тери¬торій.

Медичну службу в партизанських з'єднаннях області очолювали лікарі: Н.Н. Григор'єв, О.Я. Копосов, Олексій Чузов. У кожному об'єднанні були відданні справі лікарі, фельдшери, медичні се¬стри, санітари. Кожен з них був одноча¬сно і медиком, і бійцем, який у разі по¬треби брав у руки автомат і захищав не лише себе, а й свій пересувний шпиталь.

Перший партизанський шпиталь був створений в кінці 1941 року в Єлінських лісах: це була спеціальна землянка, за перегородкою діяла партизанська амбу¬латорія. Працював тут молодий хірург Володимир Бабухадія, який спочатку був начальником санітарної служби підрозді-лу, що воював на Брянщині і Смоленщині. Пізніше, вириваючись з фашистсько¬го оточення, привів цілу групу військово¬службовців у Єлінські ліси до партизан, якими командував Герой Радянського Союзу М. Попудренко. Тут стає старшим лікарем партизанського з'єднання, де військові умови змусили опанувати всі премудрості військового лікаря, і насам¬перед - хірургію. Пізніше обіймав посаду головного акушера області.

У партизанів не було медичного інструментарію: ампутували пилкою-ножівкою, хворі зуби видаляли плоскогубцями. Бракувало перев'язувального матеріалу, замість нього використовували парашут-ний шовк, селянське полотно, мох. Ме¬дикаментів теж було обмаль: тому ліку¬вали народними засобами.

Особливо заслуговують уваги пар¬тизанські медичні сестри. Вони, сестри милосердя, відіграли у той скрутний час справді велику роль, віддаючи цій справі свій досвід та душу, виявляючи витримку і проявляючи високий гуманізм.

В числі перших жінок-партизанок були чернігівки Нонна Погуляйло, Віра Лобода, Марія Товстенко. Ці три дівчини в першу пору представляли в парти¬занському загоні всю медицину. Лікарі з'явилися в загоні значно пізніше.

Нонна Погуляйло завжди вірила в остаточну перемогу і мріяла про щасли¬ве мирне життя, про продовження нав¬чання. Але ворожа куля 14 березня 1943 року обірвала життя відважної партизан¬ки ( вона була у складі кулеметної обслу¬ги). Про Нонну згадували, що вона була одним із найхоробріших, мужніх бійців у з'єднанні, прикладом для інших.

Перша велика бойова операція в с.Погорільці Семенівського району була бойовим хрещенням для партизан, в т.ч. і для медичних сестер - Віри Лободи, Олени Курбацької, Клави Маркової, Марії Товстенко, Валентини Проценко та ін¬ших.

Віра Лобода брала участь в усіх боях, які вела її рота. Вона однією із пер¬ших була нагороджена медаллю «За бо¬йові заслуги» в травні 1942 р.

Марія Товстенко (Балицька) була не лише медичною сестрою, а також від¬важною розвідницею. Багато разів вона виконувала відповідальні завдання, що було зв'язано з ризиком для життя.

Валентина Яківна Проценко... Ме¬дична сестра, зв'язкова, розвідниця за¬гону М.М.Попудренка. Вона мріяла бути лікарем, але війна не дала можливості здійснити ці плани. Дуже хотіла потрапи¬ти на фронт, але їй було лише 16 років. Допоміг випадок. Треба було вказати до¬рогу військовій частині. Валя провела ко¬лону і 20 липня 1941 року була зарахова¬на санінструктором партизанського ди¬візіону. В кінці 1941 р. влилась у Чернігів¬ський партизанській загін і стала медсе-строю. Незважаючи на те, що вона була наймолодшою, брала участь у боях. В одному із боїв був важко поранений ко¬мандир, і Валя підняла бійців в атаку і са¬ма була важко поранена. Після лікування у Москві їй видали довідку, що вона не придатна до військової служби, але Валя наполегливо добивалась направлення в свій партизанський загін і добилась. Партизани любили свою медсестру за хоробрість, веселу вдачу. Завжди була серед бійців, разом з ними несла тягар партизанського життя. За мужність і від¬вагу Валентина Проценко (Лисенко) на¬городжена орденом Червоної Зірки і ба¬гатьма медалями.

Медсестра Марія Опанасівна Гарачук зі Щорса єдина з області, в числі 10 відважних жінок України нагороджена медаллю імені Флоренс Найтінгейл.

З роками не зменшується наша по¬дяка тим, хто спас майбутнє. Обов'язок нинішніх і прийдешніх поколінь - пам'ята¬ти всіх поіменно, знати, як вони боролися за життя на нашій землі!