Найважливішим засобом запобігання міжнародному викраденню дітей є поінформованість батьків та їхніх юристів. У першу чергу, це стосується інформації про чинність і зміст Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі – Конвенція), тому що більшість батьків навіть після консультації з фахівцями в галузі права щиро переконана в тому, якщо вони вивезуть дитину за межі країни її постійного проживання, то не лише не порушать жодної правової норми, але й покращать свою правову позицію в сімейному спорі. Саме тому для багатьох стають несподіванкою заходи, які вживають щодо них на підставі Конвенції уповноважені органи на території держави, куди було переміщено дитину. Крім того, навіть знаючи про явище батьківського міжнародного викрадення, батьки та їхні юристи часто забувають про те, що воно може набувати не лише форми незаконного переміщення, але й незаконного утримування, яке може мати місце в ситуації, коли, наприклад, один із батьків дозволяє виїзд дитини за кордон на певний період, після завершення якого другий із батьків дитину не повертає.

Неприємні сюрпризи можуть чекати на батьків та їхніх представників за результатами судового розгляду справ за Конвенцією, адже у випадку її застосування та відсутності правових підстав для відмови у поверненні, передбачених статтями 12, 13 та 20 Конвенції, суд договірної держави у більшості випадків виносить рішення про повернення дитини до країни її постійного проживання. У випадку ж відмови добровільно виконати судове рішення застосовують механізми примусового виконання, а саме: штрафи (подеколи – величезні), фізичне відібрання дитини з можливістю супроводжувати іншого з батьків і дитину до кордону. Крім того, законодавство ряду держав – учасниць Конвенції передбачає кримінальну відповідальність за батьківське викрадення у формі незаконного переміщення (вивезення) та/або неповернення в установлені строки (утримування на території іноземної держави).

Міжнародним викраденням також сприяють міфи, які оточують цю тему. Найбільш поширений – держава, куди було переміщено чи де утримується дитина, ніколи не дозволить повернути дитину до іноземної держави, якщо на це не буде згоди іншого із батьків, який вдався до міжнародного викрадення. Утім, якщо виходити з тексту Конвенції, для цілей її застосування громадянство (чи громадянства) батьків і дитини не має жодного значення, окрім як у контексті одержання юридичної допомоги та консультацій, що передбачено статтею 25.

Ще один міф стосується безперешкодного перетину державних кордонів. Багато батьків, які переміщують дітей, вважають, що зробили все в законний спосіб, якщо без проблем перетнули кордон однієї держави на виїзді та іншої – на в’їзді. Це далеко не так, оскільки працівники прикордонних служб держав не встановлюють факт порушення прав дитини на піклування відповідно до законодавства держави, у якій вона постійно проживала до переміщення. А також чи ефективно використовували ці права в момент переміщення або чи здійснювалися б вони за умови його відсутності. Ці елементи є ключовими для кваліфікації переміщення як незаконного на підставі Конвенції. Знову ж, міжнародне викрадення може набувати не лише форми незаконного переміщення, але й незаконного утримування.

У той же час, знання про явище множинного громадянства (найчастіше діти, народжені в інтернаціональних пар, що мають два чи більше громадянств) та порядок перетину відповідних державних кордонів особами, які не досягли 16 років (вік, із якого застосування Конвенції припиняється), є важливими для тих батьків, котрі побоюються, що їхніх дітей вивезуть за кордон без їхньої згоди.

Зазвичай діти, у батьків яких різне громадянство, мають подвійне громадянство від народження. Вони також можуть мати третє громадянство, якщо народилися на території держави, яка надає його за фактом народження на своїй території. Множинне громадянство є доволі звичним явищем, яке стало наслідком позитивних колізій в національних законах про громадянство.

Як правило, у випадку множинного громадянства держава кожного із них сприйматиме цю людину лише як власного громадянина. Вона видаватиме відповідні паспортні та/або проїзні документи, якщо по них звернеться той із батьків, котрий є її громадянином, не зважаючи на інші громадянства. Як результат, на ім’я однієї дитини різними державами видано два чи більше комплектів документів. Водночас, у кожного з батьків можуть бути різні комплекти. Більше того, написання імені та прізвища в одному комплекті може відрізнятися від написання в іншому. Усе це підвищує ймовірність того, що «викрадач» зможе вивезти дитину за межі держави одного з її громадянств, видавши її за громадянина іншої держави чи навіть за іншу особу.

Це має неабияке значення в контексті запобігання незаконному переміщенню дітей із України за кордон. Правила перетинання державного кордону громадянами України обумовлюють можливість виїзду за кордон громадян України, які не досягли 16-річного віку, наявністю нотаріально посвідченої згоди того з батьків, хто також має українське громадянство, із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі (пп. 1 п. 4 Правил).

Звісно, що є винятки, однак до виїзду дітей, які є іноземними громадянами, правило про наявність згоди другого з батьків не застосовують взагалі.

Нагадаємо, що в Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції України). Якщо один із батьків дитини на момент народження належав до громадянства України, то де б не народилася ця дитина та яке б громадянство не мав другий із її батьків, дитина вважатиметься громадянином України за народженням (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про громадянство України»), і у правових відносинах з Україною визнаватиметься лише громадянином України (п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України»).

Оскільки принцип єдиного громадянства застосовний, серед іншого, й при виїзді дитини за межі України, іноземці та іноземки з метою обходу вимоги про надання згод других із батьків (українок чи українців) намагаються видати своїх дітей-біпатридів за громадян іноземної держави, приховуючи їх належність до громадянства України.

Відповідно один із найважливіших кроків оперативного реагування в ситуації, коли є ризик переміщення дитини – громадянина України за кордон за іноземними документами, полягає в негайному інформуванні Державної прикордонної служби України про українське громадянство дитини та відсутність у другого з батьків нотаріально посвідченої згоди від того з батьків, хто є громадянином України, чи одного з документів, вказаних у пп. 2 – 4 п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України. Телефони «гарячої лінії» Державної прикордонної служби України: 0 800 218 808 (безкоштовно); 1598 (з мобільного); +38 (044) 527-63-63 (з-за кордону).

У зв’язку з цим, варто пам’ятати про обережність у питаннях надання згоди на виїзд (навіть короткострокової) дитини за кордон, а також про необхідність заздалегідь подбати про можливість документально підтвердити належність дитини до громадянства України, тобто оформити один із релевантних для дітей відповідного віку документів, перелік яких міститься в ст. 5 Закону України «Про громадянство України», чи хоча б довідку про реєстрацію дитини громадянином України.

Серед порад універсального характеру – не залишення дитини без нагляду того з батьків, який побоюється викрадення, та/або осіб, яким він/вона довіряє. Якщо ж загроза переміщення дитини за кордон без супроводу чи згоди є очевидною (дитина вже знаходиться в «протилежної сторони»), то необхідним є негайне звернення до правоохоронних органів. У випадку виникнення подібної проблеми на території іноземної держави є сенс звернутися до посольства чи консульської установи України за кордоном, оскільки згідно з ч. 3 ст. 25 Конституції України «Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами». Щоправда, якщо відповідне представництво України знаходиться на території держави другого громадянства дитини-біпатрида, можливості для дій українських дипломатів будуть істотно обмежені, а іноді й зовсім відсутні.

Якщо ж викрадення усе ж відбулося, то не пізніше 1 року з моменту незаконного переміщення чи початку незаконного утримування слід звернутися з заявою про повернення дитини в Україну до Міністерства юстиції України, Центрального органу, визначеного іноземною державою, на території якої знаходиться дитина, для виконання функцій за Конвенцією, чи безпосередньо до компетентного суду відповідної іноземної держави.

Дотримання цього строку є важливим з огляду на те, що у випадку його пропуску в поверненні дитини може бути відмовлено, якщо протилежна сторона надасть докази того, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Оскільки Міністерству юстиції України для ефективного виконання своїх функцій за Конвенцією необхідно знати, куди саме було переміщено дитину, тому з батьків, хто є зацікавленим у поверненні дитини, але не знає, до якої держави дитину було вивезено, слід звернутися до Державної прикордонної служби України для з’ясування цієї інформації. Одержані дані дозволять Мін’юсту звернутися до Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції для надання допомоги у встановленні місцезнаходження дитини за кордоном.

З методичними рекомендаціями «СПОРИ ПРО МІЖНАРОДНЕ ВИКРАДЕННЯ ДІТЕЙ» можна ознайомитись за посиланням: http://tinyurl.com/34e5va3r

Методичні рекомендації підготовлені колективами Комітету НААУ з сімейного права, Вищої школи адвокатури та Міністерства юстиції України