24 лютого 2022 року о 3:40 ранку розпочалося російське повномасштабне вторгнення в Україну. З того злощасного ранку і до перших днів квітня обласний центр Чернігівщини потерпав від щоденних обстрілів. Російські війська застосовували проти мешканців Чернігова та області практично все наявне у них ракетно-артилерійське озброєння: обстрілювали з артилерії різних калібрів, «крили» ракетами і мінометами, скидали авіабомби.

26 лютого снаряд вцілив і у приміщення станції екстреної медичної допомоги (ЕМД) у Чернігові, де розташовувалася диспетчерська 103, тож медикам довелося перебратися до другої станції ЕМД. Багатьом з них прийшлося залишитися жити на роботі, бо повертатися їм було вже нікуди. Фактично, другою домівкою для персоналу Чернігівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катостроф стало підвальне приміщення в якому облаштували спальні місця, а їжу готували надворі на цеглі.

Про те, як пережили ці дні наші медики «екстренки» та як вони тримали медичний фронт, розповіла Всеукраїнській раді реанімації та екстреної медичної допомоги завідувачка навчально-тренувальним відділом Чернігівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, лікарка з медицини невідкладних станів Катерина Клепалова.

25 лютого вона з бригадою поїхали на виклик – забрати до госпіталю військового з судомами. Російські окупанти люто та безупинно обстрілювали місто, від ракетних ударів вила, дрижала земля. Дорогою, у «швидкої» пробило два колеса, і медики чекали на підмогу. Щойно інша бригада забрала пораненого, як звідусіль посипалися кулі… Медики опинилися в епіцентрі ворожого обстрілу. Тоді їм вперше довелося навчитися діям при обстрілах – впасти на землю і по можливості повзком добратися до найближчого безпечного місця.

«Що мені особисто було найважче? Певно, коли ми виїздили за нашими військовими, і зовсім юні хлопці, молоді чоловіки – всі такі красені, мужні, хоробрі… І коли ти дивишся їм у вічі, і як лікар розумієш, що травми несумісні з життям, то серце кров’ю обливається. Їм би жити, закохуватися, виховувати дітей, подорожувати, чогось досягати… Клята, клята війна, – згадує зі сльозами на очах Катерина Клепалова. – Також пригадую, що наші «вчорашні» студенти-медики подорослішали за лічені дні. Вони мужньо виїжджали на всі виклики під обстрілами, а хто залишався на станції, той готував для всіх колег їжу. Уявляєте, розводили вогнище і варили на цеглі супи, каші і навіть борщ! Іноді я ловила себе на цій дикій думці – надворі ХХІ століття, а ми розводимо багаття і збираємо талу воду…».

В середині квітня орки відступили від Чернігова. Сьогодні місто поволі починає дихати, але медики «екстренки», за словами лікарки, іще не можуть звикнути до виїздів без обстрілів, психіка реагує на кожен звук…

«Перемога все одно буде за нами. Інакше просто бути не може! Ми повторювали це як мантру щодня у підвалі… Повторювали зі сльозами радості щоразу, як вдавалося врятувати життя… Повторювали, коли мріяли, як повернемся додому… Віримо в ЗСУ і утримуємо медичний фронт – все буде Україна!», – підсумовує Катерина Клепалова.